Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

модно вбрана, зараз дівчина була мов очманіла. Каштанове кучеряве волосся паклею звисало на очі. Без макіяжу, у якійсь запраній спортивній куртці. Її очі горіли божевільним блиском, рухи були поривчасті, та й уся вона виглядала, як несповна розуму.

Таня відразу пішла в атаку:

− Це все ти винна! Дивися, що ти зі мною зробила! З моїм життям!

Я нічого не розуміла. Що сталося? Чи, може, це звістка про Дениса так вплинула на бідолашну. Але до чого ж тут я?

− Тільки не вдавай, що ти нічого не розумієш. Скажи мені: що я написала?

Отут до мене почало потроху доходити. Не позбулася дівчина своїх сумнівів. Таки повірила в казку.

− Країна ж існує насправді. Так?

Вона вже трясла мене. Я ледь вирвалася з цупких обіймів.

− Це ж ти написала, от і скажи, існує вона чи ні?

− Ні! − волала вона. − Це ти написала! Ти! Для мене! Написала одну книжку! Лише одну! Ти − мій донор!

− Ти хоч сама себе чуєш?! − Я хапалася за останні ниточки, щоб переконати дівчину, але все марно. − Ти збожеволіла! Що ти мелеш? Немає ніякої Країни. Це лише твоя вигадка, твоя фантазія.

− Ні, вона існує. І ти краще за мене це знаєш. Бо ти була Там.

Тоді мені таки вдалося втекти від Таміргазіної й заховатися у власній квартирі. Та дівчина не давала мені спокою. Весь час десь перепиняла, дзвонила по сто разів на день. Я вже не брала слухавки, але вона набирала з інших номерів.

Ось і зараз пролунав телефонний дзвінок. Я відчула, що це Таня, але вирішила відповісти. Годі ховатися. Хоче говорити − будь ласка.

− Навіщо ти так зі мною? − почала вона. − Ти розумієш, на що мене прирекла?

− Не розумію…

− Розумієш. Ти, використовуючи мене, вирішила розповісти про Країну, Нічгород, про митців, про те, як там опиняються. Це, звісно, хороший задум: донести до людей правду − завуальовано, приховано, але щоб знали.

− Ти божевільна, − я досі опиралася, хоч і розуміла, що намарно, бо Таня все давно для себе вирішила.

− Ні. Ти була в комі, ти знайшла собі підходящого реципієнта, щоб описати свої незвичайні пригоди, а потім щасливо повернулася, щоб у Реальності спокійно собі творити й жити. Скажи, хто під’єднується до тебе? Хоча ні, дай-но я сама вгадаю. Метр? Правда ж, він? Такий геніальний роман міг написати тільки Метр.

Кажи, кажи… Може, тобі полегшає. А може, і мені. Може, якщо ти все знаєш, мені теж варто виговоритися?

− Але скажи мені одне: чому я? Чому ти вибрала саме мене? Нащо прирекла мене на таку жахливу долю? Адже я стала автором одного-єдиного твору. Усе! Моє життя закінчилося разом із ним.

Вона плакала в слухавку. Мені стало шкода дівчини. Ну, чому, чому я не можу її заспокоїти, переконати, що все не так?

− Я ж більше ні на що не спроможна. Ти сама це знаєш. Ти ж читала мою жахливу повість, про яку й слова не наважилася сказати, така вона бездарна.

− Усе не так. − Мені страшенно хотілося щось змінити. − Ти просто стала заручницею своєї фантазії, Таню.

Намагалася говорити спокійно й довірчо, як говорять професійні психологи.

− Зараз у тебе період творчого затишшя. Та він скоро мине, і ти ще напишеш не один чудовий твір. Адже ти дуже талановита. Твоя «Подорож…» чудова.

− То твоя «Подорож…», − ридала вона. − То ти талановита…

Господи, коли це скінчиться?

− І чого ти повернулася?! Сиділа б собі Там і не рипалася! Я ненавиджу тебе! Ти зруйнувала все моє життя! Ти! Ти! Ти!

Ну, це вже занадто. З мене годі.

− Скажена! − не втрималася я й кинула слухавку. Вибігла з дому. Мені необхідно пройтися, подихати свіжим повітрям.

Я втомилася. Усе набридло. Може, Таня права й мені не треба було повертатися? Хіба такого життя хотіла? Ніщо тепер уже не буде, як колись. Не тішитимуть книжки, зустрічі з читачами, моменти натхнення… Навіть згадки про Нічгород уже ніколи не будуть такі світлі й бажані. Для чого вона взагалі існує, та Країна? Для чого все це мистецтво, якщо воно завдає лише болю й страждань?

Денис, Таня, Матвій − це лише ті жертви, про які я напевно знаю. А скільки їх іще у світі?

Червону «вольво», що мчала на величезній швидкості, я впізнала відразу, бо часто бачила, як Тетяна приїздила на ній на якусь чергову зустріч. Красива машина, але я б нізащо не керувала автівкою сама. Ідеться навіть не про те, що боюся потрапити в аварію. Просто я завжди відволікалася на різні сторонні речі, тому була б украй неуважним водієм.

А зараз вона мчала просто на мене. І вочевидь не збиралася гальмувати.

Що ж! Може, це й на краще…

Гладенька поверхня дзеркала помутніла. Усі присутні в Широкій Залі Для Вузьких Засідань полегшено зітхнули. Нарешті. Метр повернувся. І не сам. А з новим донором.

Уперше за тривалий час це знову вдалося. Ніхто не перешкоджав, не вставав на шляху нового митця до Країни.

Дівчина досі ще тримала Метра за руку.

Ну от. Нарешті це сталося.

Тут нічого не змінилося. Ті ж дзеркала, високі стіни, а отам, за дверима, − кабінет із нескінченними книжковими полицями.

Метр дивився на свою супутницю з неприхованим захопленням: вона тут, отже, життя триває. Триває мистецтво. І хоч що б там сталося, хоч хто б намагався стати на перешкоді, митці невпинно творитимуть далі. Вони до останку виконуватимуть свою місію.

Ця дівчина перша зуміла пробитися крізь завісу, що виникла невідомо звідки між Країною та Реальністю. Отже, вона неабиякий донор. А головне − їй нічого не треба пояснювати, бо вона сама все знає.

Тому, люба, можемо негайно братися до роботи. Ти ж так цього хотіла!

Щасти!

ІІ. Аварія

Коли прибула «швидка», вона ще була жива, хоч у тому, що її довезуть до лікарні, майор Сивоштан сумнівався. Ударом їй знесло півобличчя, що колись, мабуть, було дуже гарне. Жертва вочевидь належала до заможних людей. Дороге авто, брендовий одяг, хоч і заляпаний кров’ю, − майор одразу це завважив.

Дівчина мчала на величезній швидкості і навіть не пробувала зупинитися. Що з нею сталося: не впоралася з керуванням чи відмовили гальма? Слідство встановить.

А жертв могло бути й більше. Тієї миті дорогу переходила ще одна дівчина, яка теж